НОВОЕ КАЧЕСТВО РАБОТЫ ФАРМАЦЕВТА
Главная О проекте Реклама на сайте! Сделать стартовой в Избранное
Новости
Все новости
Препараты
Компании
В мире науки
Законодательство
Разное
Новости Фармсети
Фармсеть
Программный комплекс "Фармсеть"
Условия подключения.
Загрузить программу
Регистрация
Обучение, настройка импорта/экспорта данных и др.
Проект "Лучшая программа для фармацевта"
Презентация программы "Фармсеть"
Прайс-листы
Прайс-листы
Всего: 21570 предложений.
Поиск препарата в прайс-листах

  
Расширенный поиск
Справочники
Лекарственные средства
Государственный реестр фармпрепаратов
Количество записей - 21346.
Дата обновления - 12.10.2017.
Перечень изделий медназначения
Каталоги
Персональные страницы
Каталог предприятий
Каталог ресурсов
 
      *   *   *
11:39:16 | 27.03.2017 | Законодательство
Віталій Пашков Реформи від МОЗ, або Una matta, matta, matta corsa in Ukraine

Чи були наміри реформувати медицину?

Интереснее всего в этом вранье то, что оно — вранье от первого до последнего слова
(Воланд) «Мастер и Маргарита», М.А. Булгаков

Після ознайомлення із законопроектами МОЗ щодо реформи системи охорони здоров’я, які наразі знаходяться на громадському обговоренні («Про внесення змін до статей 3, 8 та 351 Основ законодавства України про охорону здоров’я», «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів», «Про додаткові державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів особам, які захищають незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України в антитерористичній операції та забезпечують її проведення», «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо видатків на первинну медичну допомогу»), перше, що спадає на думку, — це головні герої твору «Дванадцять стільців» — Остап Бендер і Кіса Вороб’янінов, які в останню мить малюють плакат «Сівач, який розкидає облігації держпозики».

Зміст законопроектів МОЗ свідчить про швидкоплинний та судомний характер їх підготовки з метою замулити очі професійної спільноти, яка останнім часом чує або різні нічим не підкріп­лені звинувачення на свою адресу, або іноді цікаві ідеї, але без обґрунтування та нормативного втілення.

На мою думку, проект документа під назвою «Національна стратегія реформування системи охорони здоров’я в Україні на період 2015–2020 років» мав більше шансів на успіх, ніж розроблені МОЗ законопроекти, хоча б з огляду на те, що в Україні існують славнозвісна ст. 49 Конституції України та відповідні роз’яснення Конституційного суду України (КСУ) щодо окремих її положень.

Крім того, ухвалення законопроектів МОЗ є малоймовірним не лише у зв’язку із численними за останні роки спробами зруйнувати існуючу систему охорони здоров’я з боку різного роду Doppelsöldner (нім. «люди з подвійною оплатою»), а й з огляду на те, що впровадження будь-яких реформ у сфері охорони здоров’я потребує відповідних концептуальних документів.

Мені здається, що емісари від медицини дійсно мають бажання допомогти українцям, й іноді їх пропозиції мають сенс. Але вони чужі на «цьому святі життя». Тобто проблема не в них, а в особах, що їх оточують. Цим особам байдужі реформи або у кращому випадку вони — випадкові люди від політичної кон’юнктури.

Закордонні варяги не винні у тому, що не мають підтримки з боку професійної медичної спільноти, без якої на них чекає крах. Хоча ще раз повторюю, задекларовані ними ідеї іноді дійсно перспективні і повністю відповідають досвіду розвинених країн. Але ці новатори не лише не знайомі із системою права України, вони не володіють знаннями щодо процесів, які відбуваються в національній системі охорони здоров’я, які пронизали її зверху донизу й мають назву «корупція».

Навіть якщо вони чесно бажають виконати свій професійний обов’язок, а я вірю, що це так, їх оточення своїми непрофесійними діями, а в деяких випадках — професійною бездіяльністю зведе все нанівець. Згадаємо хоча б оточення міністра Олександра Квіташвілі, який пропонував у цілому цікаві ідеї, пов’язані, зокрема, з перетворенням закладів охорони здоров’я, які нині працюють як бюджетні установи, в неприбуткові підприємства. Однак способи реалізації таких перетворень, незважаючи на наявність в оточенні міністра професійних юристів, мали неприпустимий характер.

Тобто проблема не в тому, що запропоновані МОЗ законопроекти мають сумнівні перспективи навіть за наявності політичної волі, а в тому, як вони подані.

Проведення будь-яких реформ (а законопроекти МОЗ мають реформаторський характер) потребує прийняття відповідного програмного документа — концепції. Схвалення розпорядженням Уряду від 30.11.2016 р. № 1013-р Концепції реформи фінансування системи охорони здоров’я (далі — Концепція) не є достатнім аргументом у контексті ст. 49 Конституції України та відповідних роз’яснень КСУ, яких для розробників вищезазначених законопроектів нібито не існує. З огляду на це, зауваження Тетяни Гавриш, керуючого партнера ILF, координатора Харківської експертної групи підтримки медичної реформи, що однією з перешкод реформи може стати ст. 49 Конституції України та її тлумачення КСУ щодо права на безоплатну медичну допомогу в необмеженому обсязі, є актуальним. Цікавим є й те, що Концепція не відповідає проекту ЄС «Фінансування та управління у сфері охорони здоров’я в Україні».

Між тим, аргументована концепція, яка б не суперечила Основному закону України, має бути ухвалена хоча б для того, щоб реформаторам та суспільству стало зрозуміло, яку систему охорони здоров’я будує Україна. Бажано, щоб ця концепція була затверджена на законодавчому рівні і не залежала від її тимчасових виконавців.

Крім того, реформатори повинні керуватися головним заповітом Гіппократа: «не нашкодь». Тому перш ніж реформувати галузь необхідно вивчити системи охорони здоров’я інших країн з усіма їх перевагами та недоліками.

Системи охорони здоров’я розвинених країн

Зрозуміло, що загальнонаціональна система охорони здоров’я — поняття досить розпливчасте і на практиці реалізується у різні способи. У кожній країні це продукт її унікальних характеристик, історії, політичного процесу і ментальності народу.

У світі існують наступні види фінансування охорони здоров’я: державне, через обов’язкове та добровільне медичне страхування, та змішане. Так, наприклад, в Англії, Ірландії, Шотландії, Італії та Данії діє державна система фінансування. А у Німеччині, Франції, Австрії, Бельгії, Нідерландах, Швеції та Японії домінує система обов’язкового медичного страхування. Натомість у США діє змішана форма фінансування медичної допомоги, при цьому близько 90% американців користуються послугами приватних страхових компаній. За такою системою застрахована особа повинна вносити кошти у фонди страхувальника у розмірі середньої вартості медичних послуг, але в разі підвищення ризику страхові внески збільшуються. Ті верстви населення, які не мають змоги сплачувати кошти страхувальнику (безробітні, пенсіонери, малозабезпечені), захищаються країною через спеціальні соціальні програми доступності медичної допомоги.

Тобто у розвинених країнах існує 2 основні моделі системи охорони здоров’я — Бевериджа або Бісмарка. Перша, так звана бюджетна модель, яка запроваджена у Великобританії і домінує в Данії, Ірландії, Швеції, Фінляндії, полягає в тому, що медичне обслуговування є доступним для всіх громадян і фінансується за рахунок цільового оподаткування. Медичний персонал отримує заробітну плату залежно від кількості пацієнтів, яких він обслуговує.

У основу «бісмарківської» моделі покладено німецьке соціальне законодавство О. Бісмарка. Медицина фінансується за рахунок обов’язкових внесків суб’єктів господарювання у спеціальні фонди, які створюються за професійною або територіальною ознакою. Тобто страхувальниками населення, яке працює, в системі обов’язкового медичного страхування виступають підприємства, установи та організації, а управління цими фондами здійснюють представники застрахованих осіб. Громадяни, які не підлягають такому медичному страхуванню, охоплюються різноманітними державними соціальними програмами або страхуються в приватних страхових компаніях. Така система набула найбільшого поширення в Німеччині, Швейцарії та Франції.

З тексту Концепції стає зрозумілим, що, на думку урядовців, для України пріоритетною є британська модель, яка базується на принципах фінансування за рахунок загальних податків, сплачених до державного бюджету, тобто модель Бевериджа.

У Великобританії діє система бюджетного фінансування охорони здоров’я, що обумовлює її державний характер з великою мірою централізації управління. Бюджетна схема передбачає фінансування охорони здоров’я із загальних податкових надходжень до державного бюджету та охоплює всі категорії населення. При цьому основна частина медичних установ є державними, управління ними здійс­нюють центральні та місцеві органи влади за ієрархічним принципом. Основна частина коштів надходить із державного бюджету й розподіляється зверху донизу по управлінській вертикалі. Централізоване фінансування дає змогу стримувати зростання вартості лікування. Фінансовою основою цієї системи охорони здоров’я є надходження податків, що становлять 90% бюджету охорони здоров’я. Лише близько 7,5% бюджету формується за рахунок внесків роботодавця. Отже, така система охорони здоров’я практично існує за рахунок коштів, які вносяться платниками податків і виділяються державою на охорону здоров’я.

Система Національної служби охорони здоров’я (НСОЗ) Великобританії функціонує на таких засадах:

  • фінансування НСОЗ здійснюється переважно із загальних бюджетних надходжень;
  • система охорони здоров’я має централізоване фінансування;
  • збережено форми власності надавачів медичних послуг.

Приватне медичне страхування у Великобританії охоплює переважно ті сфери медичних послуг, які не забезпечуються НСОЗ. Приватним добровільним медичним страхуванням охоп­лено більше 13% населення. Головне завдання приватних страхових компаній — це доповнення державної системи охорони здоров’я. Об’єктом страхування є ризики, які не бере на себе НСОЗ.

Тобто у системі охорони здоров’я, побудованій за принципом «єдиного платника», медичні послуги, що надаються всім громадянам, фінансує держава. Вона збирає податки, керує наданням медичної допомоги і безпосередньо її оплачує. Фактично мова йде про заміну приватного страхування повністю одержавленою системою. Як правило, Уряд розробляє загальний бюджет на потреби охорони здоров’я, вирішуючи, яку частину ресурсів країни потрібно виділяти на відповідні цілі, а також встановлює ціни або обсяги компенсації тим, хто надає медичні послуги.

У деяких випадках медики є державними службовцями, які отримують зарплату. В інших — вони залишаються незалежними й одержують компенсацію за надані послуги й проведені лікувальні заходи. У найбільш жорсткому варіанті системи «єдиного платника» приватне медичне страхування та інші способи «добровільного виходу за рамки» державної медицини заборонені.

Що насправді пропонує МОЗ?

Після ознайомлення з системами охорони здоров’я, що існують на сьогодні, проаналізуємо законопроекти, винесені МОЗ на обговорення, та, по-перше, спробуємо зрозуміти, яку ж саме систему охорони здоров’я, незважаючи на декларації, планують побудувати в Україні. А, по-друге, проаналізуємо ст. 49 Конституції України, яка проголошує, що «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається без­оплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних зак­ладів усіх форм власності».

Відповідно до Рішення КСУ від 29.05.2002 р. у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої ст. 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» (справа про безоплатну медичну допомогу) (далі — Рішення у справі про безоплатну медичну допомогу) «Положення частини третьої ст. 49 Конституції України « у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Поняття медичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, у тому числі державного, формування і використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та перелік таких послуг мають бути визначені законом».

Щодо права на медичне страхування КСУ зазначає, що частина перша ст. 49 Конституції України закріплює право кожного на медичне страхування (тобто не обов’язкове, а добровільне медичне страхування). Що ж стосується державного медичного страхування, то його запровадження не суперечитиме конституційному припису «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» лише у разі, коли платниками обов’язкових страхових платежів (внесків) будуть організації, установи, підприємства, інші господарюючі суб’єкти, які займаються підприємницькою діяльністю, державні фонди тощо.

У Рішенні КСУ зазначив, що у правовому значенні термін «медична допомога» вживається у преамбулі та ст.ст. 4, 16, 25, 33, 37, 52, 58, 60, 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я (далі — Основи). Ст.ст. 33, 35, 58, 67, 68, 77 Основ визначають ключові складові медичної допомоги (швидка, невідкладна, первинна, спеціалізована, високоспеціалізована тощо). Їх дефініції надаються у спеціальних словниках понять і термінів ВООЗ, визнаних Основами (ст. 3).

Поняття «медична допомога» розтлумачено у Рішенні КСУ у справі за конституційним поданням 66 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанови КМУ «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти» (справа про платні медичні послуги), наступним чином: «поняттям «медична допомога» переважно охоплюються лікування, профілактичні заходи, які проводяться при захворюваннях, травмах, пологах, а також медичний огляд та деякі інші види медичних робіт» (абзац 3 п. 2 мотивувальної частини рішення).

Крім того, Європейська хартія прав пацієнтів наголошує, що кожен має право на доступність медичних послуг, яких він/вона потребує за станом здоров’я (ст. 2). Медичні служби мають гарантувати рівний доступ для всіх без дискримінації за ознаками наявності фінансових ресурсів, місця проживання, виду захворювання або часу звернення за допомогою (ст. 2).

Відповідно до Рішення у справі про безоплатну медичну допомогу ст. 49 Конституції України поряд із закріпленням гарантії щодо надання безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я містить й інші норми, зокрема щодо права кожного на охорону здоров’я, медичне страхування. Обов’язок держави — створювати умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, сприяти розвитку лікувальних закладів усіх форм власності тощо. Крім того, цим Рішенням встановлена обов’язковість надання безоплатної медичної допомоги всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги (п. 5 мотивувальної частини рішення).

У Рішенні у справі про безоплатну медичну допомогу поняття «безоплатність» тлумачиться наступним чином: «словосполучення «медична допомога надається безоплатно» означає, що індивід, який отримує таку допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, не повинен відшкодовувати її вартість ні у вигляді будь-яких платежів, ні у будь-якій формі незалежно від часу надання медичної допомоги» (абзац 2 п. 4 мотивувальної частини рішення).

Між тим, у вищезгаданому Рішенні існує «лазівка». Так, на думку КСУ, вказане положення не забороняє надання громадянам медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, за окрему плату. Перелік платних послуг відповідно до вимог п. 6 частини першої ст. 92 Конституції України має встановлюватися законом (абзац 9 п. 4 мотивувальної частини рішення).

Зрозуміло, що впровадження державного медичного страхування в Україні не суперечить конституційному припису щодо безоплатності медичної допомоги в державних та комунальних закладах охорони здоров’я лише тоді, коли платниками обов’язкових страхових платежів (внесків) виступатимуть суб’єкти господарювання, державні фонди тощо. Стягнення таких платежів (внесків) з громадян у системі державного медичного страхування не відповідатиме конституційному положенню, оскільки буде однією з форм оплати за надання їм допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я.

Так, у законопроекті «Про внесення змін до статтей 3, 8 та 351 Основ законодавства України про охорону здоров’я», пропонуються наступні зміни та доповнення, що можна вважати суттєвими.

Зокрема, пропонується ст. 8 Основ доповнити ч. 3 наступного змісту: «Держава також гарантує безоплатне надання первинної медичної допомоги всіма суб’єктами надання первинної медичної допомоги, з якими головний розпорядник бюджетних коштів відповідної бюджетної програми уклав договір про надання первинної медичної допомоги населенню». У пояснювальній записці зазначена норма обґрунтовується тим, що одним із принципів реалізації нової моделі фінансування, у тому числі на рівні первинної медичної допомоги, повинна стати конкуренція постачальників медичної допомоги, яка створить мотивацію надавати більш якісні послуги, впроваджувати науково обґрунтовані та економічно ефективні методи роботи, забезпечувати дотримання клінічних протоколів та професійних стандартів. А чинна редакція Основ (ст. 8) передбачає, що безоплатне надання первинної медичної допомоги гарантується державою лише у разі отримання таких послуг у комунальних та державних закладах охорони здоров’я. Це виключає можливість залучення до надання послуг за бюджетні кошти закладів охорони здоров’я приватної форми власності, а також медичних працівників, які провадять господарську діяльність з медичної практики як фізичні особи — підприємці і функціонують як самостійні суб’єкти надання первинної медичної допомоги, не перебуваючи у цивільно-правових відносинах із закладами охорони здоров’я.

Розробники законопроекту вважають, що необхідно залучити до надання медичної допомоги за рахунок бюджетних коштів заклади охорони здоров’я усіх форм власності і забезпечити можливість оплати їх діяльності на основі єдиних прозорих механізмів, що враховують об’єктивні показники результатів роботи.

Залишимо за дужками доцільність норми щодо надання безоплатної медичної допомоги закладами охорони здоров’я інших форм власності, ніж державні або комунальні. Проаналізуємо лише юридичну складову цієї пропозиції, що є важливим у контексті Рішення КСУ у справі щодо безоплатної медичної допомоги.

Фактично Конституція України встановлює перелік закладів охорони здоров’я, що є суб’єктами публічного права, у яких може надаватися безоплатна для пацієнтів медична допомога. Якщо виникає інша точка зору, то це потребує внесення змін до ст. 49 Конституції України.

Крім того, якщо проаналізувати проект ЄС «Стратегія реформи фінансування та управління у системі охорони здоров’я в Україні» (далі — Стратегія), то стає зрозумілим, що автори проекту в посібнику № 1 Стратегії все ж таки не пропонували руйнувати державну та комунальну мережу медичних закладів. Більше того, вони визначили наступне: «Ключові стратегії, що були покладені в основу цих напрацювань, передбачають рекомендації щодо зміни господарсько-правового статусу центральних районних лікарень (перетворення їх з бюджетних установ на комунальні комерційні підприємства, які перебувають у спільній комунальній власності територіальних громад відповідних районів) та зміни порядку фінансування цих медичних закладів, що полягають у переході від традиційної поки що для України практики їх утримання за рахунок бюджетних коштів в рамках жорстокого постатейного кошторису до укладення договорів про державну закупівлю медичних послуг, які входять до складу «мінімального пакета», безоплатне надання якого має гарантувати громадянам на цьому організаційному рівні системи медичного обслуговування».

Рекомендації щодо запровадження цих ключових стратегій доповнювалися низкою пропозицій, спрямованих на мотивацію як постачальника медичних послуг, так і державного замовника, до підвищення якості медичного обслуговування населення та водночас налагодження конт­ролю за витратами, ефективного та раціонального використання наявних ресурсів.

При цьому, крім вищезгаданого посібника № 1, опубліковані наступні посібники: № 2 «Вимоги до розробки стратегічного плану запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування в Україні»; № 3 «Законодавчі проблеми автономізації постачальників та запровадження контрактних закупівель медичних послуг в Україні»; № 4 «Пропозиції щодо вдосконалення механізму розподілу бюджетних ресурсів у системі охорони здоров’я України»; № 5 «Розмежування замовника і постачальника та укладання контрактів на закупівлю медичних послуг»; № 6 «Первинна медична допомога та запровадження оплати з розрахунку на душу населення»; № 7 «Автономізація, закупівля медичних послуг та глобальний бюджет у лікарнях»; № 8 «Методологія розрахунку вартості для постачальників медичних послуг в Україні»; № 9 «Мінімальні ІТ-вимоги до розбудови інформаційно-комунікаційної підтримки фінансування та управління в сфері медичного обслуговування на національному та регіональному рівнях»; № 10 «Роль зв’язків з громадськістю в забезпеченні інформаційного супроводу реформи системи охорони здоров’я в Україні»; № 11 «Організація навчання адміністраторів системи охорони здоров’я та менеджерів медичних закладів в Україні»; № 12 «Пріоритети управління змінами в галузі охорони здоров’я в Україні».

Далі розробники проекту пропонують ст. 351 Основ викласти у такій редакції: «Первинна медична допомога — медична допомога, що передбачає надання консультації, проведення діагностики та лікування найбільш поширених хвороб, травм, отруєнь, патологічних, фізіологічних (під час вагітності) станів, здійснення профілактичних заходів, направлення відповідно до медичних показань пацієнта, який не потребує екстреної медичної допомоги для надання йому вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги, надання невідкладної медичної допомоги в разі гострого розладу фізичного чи психічного здоров’я пацієнта, який не потребує екстреної, вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги.

Суб’єктами надання первинної медичної допомоги є заклади охорони здоров’я та фізичні особи — підприємці, які одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку.

Первинна медична допомога надається в амбулаторних умовах або за місцем проживання (перебування) пацієнта у порядку, що визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Первинна медична допомога безпосередньо надається лікарем з надання первинної медичної допомоги. Єдині кваліфікаційні вимоги до лікаря з надання первинної медичної допомоги визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Лікар з надання первинної медичної допомоги здійснює свою діяльність як працівник суб’єкта надання первинної медичної допомоги або фізична особа — підприємець, яка одержала відповідну ліцензію в установленому законом порядку та особисто надає первинну медичну допомогу.

Пацієнт має право обирати лікаря з надання первинної медичної допомоги у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Первинна медична допомога надається безоплатно суб’єктами надання первинної медичної допомоги, з якими головний розпорядник бюджетних коштів відповідної бюджетної програми уклав договір про надання послуг первинної медичної допомоги».

У пояснювальній записці точка зору розробників проекту обґрунтована наступним чином: «Чинна редакція Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров’я» (ст. 35 1 ) передбачає надання первинної медичної допомоги вкрай обмеженим колом суб’єктів, а саме: центрами первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, які є закладами охорони здоров’я, а також лікарями загальної практики — сімейними лікарями, які провадять господарську діяльність з медичної практики як фізичні особи — підприємці та можуть перебувати з цими закладами охорони здоров’я у цивільно-правових відносинах. Це становить перешкоду для запровадження конкурентних відносин у сфері надання первинної медичної допомоги та відповідного підвищення рівня вмотивованості медичних працівників».

На мою думку, зазначене обґрунтування є звичайною спробою відволікання уваги від такої важливої проблеми, як захист прав пацієнтів.

Існуюча редакція ст. 35Основ концептуально не лише регламентує надання безоплатної медичної допомоги державними і комунальними закладами охорони здоров’я, у тому числі шляхом укладення цивільно-правових угод цими закладами з суб’єктами медичної практики — фізичними особами — підприємцями, а й чітко передбачає, що сторонами правовідносин є пацієнт та державний або комунальний заклад охорони здоров’я (навіть якщо ним укладено цивільно-правовий договір із звичайним суб’єктом медичної практики). Це один із способів гарантування якості медичної допомоги.

Тобто у випадку надання пацієнту неякісної медичної допомоги відповідачем буде виступати саме державний або комунальний заклад охорони здоров’я, а не нікому не відома фізична особа — підприємець, що має ліцензію на медичну практику. Це особливо актуально за відсутності тотального контролю за якістю та ефективністю надання медичних послуг.

На сьогодні існує, хоча й недосконалий, механізм контролю якості медичної допомоги, у тому числі з боку органів місцевого самоврядування. А суб’єкти медичної практики, на жаль, здійснюють свою діяльність фактично без конт­ролю з боку уповноважених органів.

Наступне питання — це вимога ст. 49 Конституції, що підкріплена Рішеннями КСУ щодо безоплатної медичної допомоги саме суб’єктами публічного права в особі державних та комунальних закладів охорони здоров’я. При цьому суб’єктами приватного права можуть надаватися медичні послуги, що виходять за межі гарантованої медичної допомоги у зазначених закладах. І навпаки, в умовах тотальної неофіційної оплати за медичні послуги пацієнти мають можливість обирати постачальників медичних послуг за рівних умов. Однак вони обирають більш конкуренто привабливі установи, як правило, серед суб’єктів публічного права. Тобто серед державних та комунальних медичних закладів.

Складається враження, що розробники законопроекту мають на меті примусову руйнацію медикаментозного забезпечення з боку державних та комунальних закладів охорони здоров’я, адже зрозуміло, що з метою приватизації привабливих приміщень та земельних ділянок буде здійснено штучне банкротство державних та комунальних закладів.

Можна згадати події 1990-х років, коли таким чином було зруйновано державну та комунальну мережу аптечних закладів. І хоча фармацевтичний ринок в Україні фактично було заново побудовано й наразі він функціонує нормально, але згадки про часи, коли ліками торгували на «розкладушках», жахливі.

Щодо проекту Закону України «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів», то це спроба фактичної легалізації платності медичних послуг і не зовсім вдалий переклад законодавства Великобританії. Навіть назву уповноваженого органу фактично залишили без змін.

У цьому контексті хочу розчарувати як медичних працівників, так і розробників. Якщо медичні працівники мріють, що у випадку запровадження платної медицини вони отримуватимуть достойну оплату праці, то вони помиляються.

З іншого боку, помиляються й ті, хто вважає, що завдяки змінам, передбаченим цим законопроектом, вдасться припинити тіньовий обіг виплат за гарантований державою обсяг медичної допомоги.

Головною новелою цього законопроекту є юридичне скасування вимог ст. 49 Конституції України щодо безоплатності медичної допомоги незалежно від видів та типів захворювань та верств населення. Так, відповідно до ст. 5 цього законопроекту:

«У межах державного гарантованого пакету держава гарантує повну оплату за рахунок коштів державного солідарного медичного страхування необхідних медичних послуг та лікарських засобів, пов’язаних з наданням:

1) екстреної медичної допомоги (у тому числі у стаціонарі);

2) первинної медичної допомоги;

3) паліативної допомоги.

У межах державного гарантованого пакету держава гарантує часткову оплату за рахунок коштів державного солідарного медичного страхування необхідних медичних послуг та лікарських засобів, пов’язаних з наданням:

1) вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги;

2) третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги».

Тобто фактично вторинна (спеціалізована) та третинна (високоспеціалізована) допомога надаватиметься на платній основі. Між тим, перелік платних послуг не може вторгатися в межі безоплатної медичної допомоги і відповідно до вимог п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції Украї­ни має встановлюватися законом (абзац 9 п. 4 мотивувальної частини Рішення КСУ).

У зв’язку із цим зауважу, якщо розробники законопроекту, які, зрозуміло, не лікарі, а, можливо, й не громадяни України, не в змозі встановити перелік захворювань, що знаходяться поза межами безоплатної медичної допомоги, то можна було б встановити державні гарантії на повну оплату за рахунок коштів державного солідарного медичного страхування на окремі види так званих соціальних захворювань, зокрема, онкологічні, орфанні захворювання, туберкульоз, СНІД тощо.

Цікаво, що цим законопроектом пропонується запровадити нові поняття, такі як «солідарне медичне страхування». У самому законопроекті не розкривається юридичний зміст цього терміна, швидше за все з метою замулювання очей медичній спільноті. Значення цього поняття стає зрозумілим лише після повного ознайомлення із законопроектом. Складається враження, що запровадження цього терміна необхідне для введення в оману тих, хто поверхнево знайомиться з проектом. У когось це поняття викликає асоціацію з державним соціальним страхування у сфері охорони здоров’я. Але це не так. У жодному нормативно-правовому акті, зокрема, Законі України «Про страхування», Основах немає такого терміна.

Фактично через так зване солідарне медичне страхування в Україні пропонується запровадити змішану форму фінансування охорони здоров’я без додаткових гарантій для соціально незахищених верств населення, встановлення яких вимагає досвід розвинених країн.

Що стосується законопроекту «Про додаткові державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів особам, які захищають незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України в антитерористичній операції та забезпечують її проведення», то він швидше за все виноситься на обговорення та наступну реєстрацію з популістських міркувань. Так, за спинами не зовсім досвідчених ветеранів АТО чиниться спроба проштовхнути законопроекти, що не відповідають Конституції України та роз’ясненням КСУ.

Цей законопроект щодо додаткових фінансових гарантій не лише суперечить нормам права, а й юридичній техніці. Виникає запитання, невже не можна передбачити такі гарантії у спеціальних законах України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та/або «Про соціальний і правовий захист військово­службовців та членів їх сімей»?

Законопроект «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо видатків на первинну медичну допомогу» не підлягає ретельному аналізу як такий, що слугує лише для реа­лізації фінансового забезпечення перших двох законопроектів і фактично не несе правового навантаження.

Висновки

У цілому, якщо відкинути емоції, щодо законопроектів МОЗ можна зробити наступні висновки.

По-перше, для прийняття цього пакету законопроектів необхідні або внесення змін в ст. 49 Конституції України, або підготовка нового тлумачення КСУ щодо положень цієї статті. Але виникне питання: що робити з рішеннями КСУ, що вже існують? Хоча з тим «обличчям», що має нинішній склад КСУ, це невелика проблема. Тобто, можливо, КСУ доведеться попрацювати над тлумаченням своїх же тлумачень.

По-друге, на моє переконання, все ж таки необхідно прийняти на законодавчому рівні Концепцію фінансування та розвитку системи охорони здоров’я, яка була б дороговказом для наступних «варягів». У цьому програмному документі необхідно чітко визначити, яку саме модель фінансування системи охорони здоров’я будує Україна. Це дійсно важливо, адже у Концепції, затвердженій розпорядженням Уряду, мова йде про бюджетну модель фінансування на кшталт британської, а насправді мається на увазі змішана модель за прикладом американської.

По-третє, з метою недопущення руйнування державної та комунальної мережі медичних закладів, що існує на сьогодні, навіть у випадку внесення змін до Конституції України, варто запровадити положення проекту ЄС «Фінансування та управління у сфері охорони здоров’я в Україні», підготовленого з урахуванням законодавства України та інфраструктури охорони здоров’я. Окремі елементи цього проекту навіть вмонтовані в Національну стратегію реформування системи охорони здоров’я в Україні на період 2015–2020 років, підготовлену командою О. Квіташвілі. Через деякий час можна почати демонтаж державної та комунальної мережі медичних закладів, передбачивши у прикінцевих положеннях набрання чинності окремими положеннями протягом 3–5 років.

По-четверте, якщо з політичних міркувань ці законопроекти «приречені» на прийняття, необхідно передбачити види захворювань, зокрема, онкозахворювання, туберкульоз, СНІД, орфан



Приглашаем обсудить материал на нашем форуме .


Мнения читателей:

Данный обзор не обсуждался.

Для того, чтобы участвовать в обсуждениях, необходимо пройти процедуру авторизации.
Логин:    Пароль:    
Маленькая регистрация »»




Новости

28.03.2017 | Разное| Мармелад может быть намного полезнее, чем предполагалось ранее
27.03.2017 | Законодательство| Реформи від МОЗ, або Una matta, matta, matta corsa in Ukraine
22.03.2017 | Разное| Для чого потрібна фелінотерапія?
21.03.2017 | Законодательство| Ольга Богомолець ініціює встановлення обмежень щодо мінімальних термінів придатності ліків, які закуповуються через міжнародні організації
20.03.2017 | В мире науки| Не ховайте свої очі...
17.03.2017 | Законодательство| В Харькове единственное отделение для лечения детей с эпилепсией оказалось на грани закрытия
16.03.2017 | Разное| Важно публично освещать проблемы людей с инвалидностью - известный мировой правозащитник
14.03.2017 | Препараты| Лечение на ощупь
09.03.2017 | Законодательство| Нардеп обратился в Антимонопольный комитет относительно ситуации с препаратами от гепатита С
07.03.2017 | Законодательство| Всеукраїнська фармацевтична палата просить усунути колізії в нормативно-правових актах щодо призначення пенсії за вислугу років
03.03.2017 | Законодательство| Безглузді медичні реформи
28.02.2017 | В мире науки| Рідкісні захворювання
17.02.2017 | Законодательство| Голова профільного комітету оцінила новації в реформі охорони здоров'я
15.02.2017 | В мире науки| Винахід львівських науковців врятує тисячі життів і здоров’я наших солдатів у зоні АТО
14.02.2017 | Законодательство| Сімейний лікар


Объявления
Все объявления
Добавить объявление
Последнее объявление:
Ренат
№9109
Дата: 18: 2 0-.-1.2017 Объявления: 1
Тема: Уникальный сайт знакомств в Москве на TheMoscowLove.ru

Предоставляем Вашему взгляду сайт лучших знакомств в Москве: бесплатный доступ, большая база анкет, удобный интерфейс...

Поиск
Web Сайт Фармсети

Реклама
modern-pharmacy.com.ua - Современная фармация
35 000 компаний рекламируют свои товары и услуги здесь!
Форум
Форум для фармацевтов
Книга жалоб
и предложений


Rambler's Top100

Copyright © 2003 BIzone
При использовании наших материалов, всегда ссылайтесь (гиперссылайтесь) на "pharm-system.com".
Все права принадлежат компании BIzone, г. Харьков


Контактная информация | Размещение рекламы